ПЕРО
Я в юності писав, немов молився.
Тепер молюся так, немов пишу –
Поранений стрілою чорнобривця,
Укутаний у шати споришу…
Зима жахає – а мені не жаско.
І щасливіший я від багатьох!
Поезіє, свята моя ромашко,
Від тебе вище – тільки вічний Бог.
Не хочу ні пророчить, ні урочить –
У всякім “завтра” лишиться краса!
Об камені шляхів земних наточене,
Перо верстає путь у небеса…
15.12.06
Київ
* * *
Ти встанеш сьогодні рано – випередивши сонце.
Хай навіть кохана сниться – звіра сну віджени,
Лагідного й рятівного – бо кличе тебе дорога,
На звуглених перехрестях розсунулися дими.
І там – за широким полем, і там – за зеленим лугом,
Під світлим ярмом веселки, легким, наче благодать,
Під ніжним мостом веселки чека синьоокий хлопчик,
Якого давно забув ти, в глибокім собі забув.
Крізь буднів глевкі хорали, фальшиві словес корали
Він кличе тебе, він кличе – й сьогодні ти все згадав.
Ти довго ідеш до нього,
Ти тяжко біжиш до нього,
Ти свято летиш до нього!
Щоб він врятув від світу, щоб він тебе... захистив.
9.01.99
Київ
КОЗАЦЬКІ ДУШІ
Зруйнували білий храм до тріски –
Навіть рівне місце підмели.
Батюшку позбавили прописки,
А ікони – просто продали.
Зі старих парсун козацькі душі
Подалися у захмарну Січ.
Там ніхто їх спокій не порушить,
Хоч ніхто і не поставить свіч.
Вип’ють чарку несвятої з перцем
(Козакам прощають небеса),
А тоді вже з занімілим серцем
Розглядають райські чудеса.
Тільки ж тягне глянути донизу –
І дощами плачуть козаки.
Чи не час виписувати візу
Та гайнуть на землю навпрошки?
Подивитись, що там і до чого,
А земля б їм сили додала…
І козацькі душі просять Бога,
Щоб дозволив одягти тіла.
І в раю веселому при брамі
Прагнуть хоч би відзвуки дочуть,
Як у неіснуючому храмі
Дзвони переплавлені гудуть...
5.08.88
с. Шуйське, Смоленщина
* * *
Сяють сліпучо… сяють сліпучо хрести.
Київське небо. І древня Господня обитель.
Як же нестерпно зневіру-зажуру нести
В лагідний день…
І стоїть Володимир Хреститель –
Благословляє безпутних нащадків своїх
предок великий. (Які не вродились, а –
діти…)
Істина й пам'ять заснули в хрестах золотих –
Нікому розбудити.
Дивно – ні буднів, ні свят, ані зла, ні добра,
Віри й безвір’я – нічого. В нічогості гинем…
Хмарно бредемо, покарані хлібом єдиним,
Та озираємось – може, і той
Хтось відбира?
… В протинах вулиць –
як мухи в подвійнім вікні –
Люди – по вектору бід – у безвимірний
вимір.
Юрми пливуть – посірілі, глухі, навісні.
… Поглядом журним,
завмерши в чеканні-жаданні,
Очі людські
в них шукає святий Володимир.
15.01.91
Київ
КРИНИЦЯ В ПТАХОВІЙ ПОДОБІ
Гей, брате, нум сідлати коні!
Попруги добре ти затяг?
Зірки і місяць – на попоні,
Блиск золота – на стременах.
У путь! Большак підкова теше,
Б’є в каменів тупі лоби.
Поривний хвилепіль розчеше
Гривастим гриви, нам – чуби.
Буть щастю нашому бездонним,
Допоки шлях, що не змілів,
Підштовхує копита коням
Й вогонь вливає до підків.
Ячать хори з хоромів неба
В дороги вічний мікрофон…
Туди доскочити конем би,
Де жде робота, а не сон.
Втомившись, можемо спиниться,
Колючий змити пил з повік
У холодку біля криниці,
Яка не висохне повік.
Криниця в птаховій подобі,
А в ній – медовая сльоза.
Нам журавель подасть у дзьобі
Води, яка не замерза.
Візьмем її ще й у баклаги,
Це, брате мій, вода жива:
У шабаш спеки нищить спрагу,
В розгул морозу – зігріва.
Усім покажемо дорогу,
Хто вгамування спраги жде.
Молитись до криниці Богу
Хай люд іде і ніч, і день!
А нам же знову – степ! і вітер!
А спинимось – то будем два
Дороговкази: замість літер
Вода нуртується жива.
1987
Київ