Творчество прихожан нашего храма
Побачив світ перший номер журналу Голосіївського благочиння "Голос"
Сучасними православними часописами сьогодні вже нікого не здивуєш. На щастя, канула в забуття епоха тоталітарного безбожного режиму, при якому саме богослужіння в Церкві, саме її існування, розглядалося як виклик комуністичному атеїзму, а про тиражування якихось церковних газет чи журналів не могло бути й мови. Сьогодні все інакше. Українська Православна Церква намагається не відставати від умов сьогодення, яке увесь час кидає нові виклики, активно реагувати на них. В цьому сенсі без власних засобів мас-медіа нашій Церкві не обійтися. Через них духовенство намагається донести Слово Боже як до тієї когорти людей, які вже стали на стежку Христа, втілюють його заповіді в повсякденному житті, моляться і прославляють Господа нашого в православних храмах; так і до тієї частини чад Божих, які поки-що знаходяться поза спасительною "огорожею" Христової обителі. Саме за допомогою власних часописів, Церква намагається уберегти своїх прихожан від впливів сучасного спокусливого світу, відвернути від єресей і розколів, розтлумачити ті чи інші канони православного віровчення. І хоча науково-технічний прогрес, здавалося б мав остаточно витіснити паперові видання, пропагуючи електронні його версії в Інтернет ресурсі, однак для більшості з нас (з об'єктивних причин), більш прийнятним все одно залишився типографський варіант носія інформації, а не електронний.
На даний час чи не кожне єпархіальне правління має в своєму розпорядженні часопис, чи не кожна церква або монастир випускають свої газети, є представленні через власні сайти в світовій Інтернет мережі. Чимало українських православних часописів, таких, наприклад, як "Отрок.ua", отримали визнання за межами України, отримуючи премії за найкраще молодіжне православне видання, тим самим виходячи на більш високий професійний рівень.
Тому, особисто для мене, вихід першого номеру журналу Голосіївського благочиння "Голос" став визначною подією. Цікавлячись життям Української Православної Церкви, я завжди з нетерпінням чекав чергового випуску місячника "Вісника Прес-служби УПЦ", який розповсюджується у нас в Свято-Вознесенському храмі на Деміївці, через якого дізнавався чим жила Православна Церква в Україні за місячний проміжок часу. Отож коли ситуація з православ'ям в нашій державі була для мене зрозуміла через зазначений вище інформаційний бюлетень, про життя улюбленого Свято-Вознесенського храму, прихожанами якого ми з дружиною і сином являємось, я знав не стільки багато, як того хотілося б. Цей інформативний "вакуум" часто заповнював сайт нашої церкви (demievka.kiev.ua), однак не завжди є можливість бути доступним до цього, безперечно, цікавого он-лайн ресурсу. До того ж, сайт не візьмеш з собою в дорогу (можна, якщо в тебе є "крутий" ноутбук з Wi-Fi, мобільним Інтернетом або дорогим смартфоном), не почитаєш в метро, врешті решт не відчуєш на дотик і запах. Хотілося чогось простішого, більш консервативнішого джерела інформації, яке б стало доступним всім і кожному. Саме таким виданням з життя Голосіївського благочиння загалом і Свято-Вознесенського храму, що на Деміївці зокрема, покликаний стати журнал "Голос".
Придбавши часопис я на одному диханні і з превеликим задоволенням менше ніж за годину опанував весь матеріал. Хтось із скептиків мені може дорікнути: "Звичайно, менш ніж за годину, журнал всього нараховує разом з титульною сторінкою, розворотом та ілюстраціями всього лише 20 сторінок". Так, наш "Голос" важко прив'язати до тих товстих видань, які в разі падіння на ногу, можуть її пошкодити. Але це лише початок, все починається з маленького, а як далі буде впорядковуватися журнал, покаже час. На все воля Божа. З іншого боку - не так важливий сам об'єм видання, як його інформативне наповнення.
А з цим (інформативністю), як показав перший номер, якраз все гаразд. Титульну сторінку прикрашають знайомі серцю архітектурні риси будівлі, яку не з чим не сплутаєш - рідного Свято-Вознесенського Деміївського храму. І це не дивно, адже в цьому році на свято Вознесіння Христового церква святкує значний ювілей - 130-ту річницю з дня освячення. Тому природно, що більшу частину номеру присвячено життю улюбленої багатьма обителі. "Титулку" також прикрашають фотокартки прихожан храму - для мене особисто знайомих візуально, але не індивідуально.
Видання виходить за благословення Предстоятеля Української Православної Церкви, Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира. На другій сторінці вміщено проповідь Блаженнішого Володимира про сутність Христового Вознесіння на небо. Читати її без благоговіння та душевного трепету просто неможливо, оскільки відчуваєш дух мудрості, доброти, духовного збагачення, якими проникнуті кожне речення, кожне слово улюбленого всіма Владики і Пастора.
З посланням до читачів звернувся шеф-редактор часопису, благочинний Голосіївського району міста Києва, настоятель Свято-Вознесенського храму протоієрей Павло Кирилов. Отець Павло нагадав всім нам про власний вибір свого життєвого шляху, який вимірюється не кілометрами, а радостями і скорботами, втратами і набуттями, добрими справами і відносинами з іншими людьми. Тому орієнтиром в наших земних "митарствах" має бути Свята церква, яку отець-настоятель з притаманною йому мудрістю бачить, як реальне живе співтовариство людей, яких об'єднує Віра, Надія, Любов; як Євхаристичне спілкування, через яке Господь єднає нас з Собою та один з одним; як любов та милосердя. Здавалося б просте, але в той же час наскільки глибоке тлумачення сутності Святої Церкви. Саме видання отець Павло охарактеризував наступним чином: "Наш журнал - это рука, протянутая тем, кто ищет Бога. Тем, кто хочет обрести себя в делах милосердия. Тем, у кого порой нет сил и возможности прийти в храм. Тем, кто томится и мучается основополагающими вопросами бытия. Тем, кто хочет преодолеть пропасть недоверия и самообмана". Прості слова з глибоким змістом, які проникають прямо в серце.
Історичний екскурс з життя Свято-Вознесенського храму, під назвою "Свята свіча Деміївки", представлений у "Голосі" публікацією прихожанина нашої церкви, дописувача багатьох видань, Олександра Ярового. Будучи за освітою філологом (автор - кандидат філологічних наук), він із завзяттям і майстерністю історика-дослідника, коротко (стаття займає дві з лишком сторінки), але в той же час змістовно викладає основні віхи історії нашої церкви з моменту освячення (1883 р.) до сьогодення. В статті О. Яровий детально зупинився на причинах будівництва храму, процесі освячення, становлення та розвитку до 1917 р., розбудови церкви за часів незалежності та сьогоднішнім життям церкви. В контексті свого нарису, автор зупиняється на відомих персоналіях з життя Української Православної Церкви, української літератури і спорту, які мали відношення до Свято-Вознесенської Деміївської обителі. Мова, звичайно, йде про блаженну матушку монахиню Аліпію, котра була прихожанкою храму, канонізація якої є лише питанням часу; монаха Руфа, який залишив у спадок церкві майстерно вирізьблені царські врата. Саме в церкві на Деміївці обвінчалася зі своїм нареченим Климентом Квіткою Леся Українка, а одне з напрестольних Євангелій подарував храму відомий радянський і український футбольний тренер Валерій Лобановський. Взагалі, дана публікація буде корисна не лише тим, хто небайдужий до історії Свято-Вознесенського храму, а й загалом для істориків, краєзнавців, всім хто цікавиться історією Києва.
Часопис насичений численними привітаннями прихожан з нагоди 130-тої річниці від дня освячення церкви. Людей різних професій, соціальних прошарків, об'єднала спільна любов до своєї обителі, а значить і спільна любов до Господа. Свої привітання й побажання з нагоди ювілею залишили вище згаданий кандидат філологічних наук Олександр Яровий, колектив дитячого садка "Грайлик" та його директор Інна Коркушко, лікар Олег Запорожець, батько багатодітної родини Сергій Саржевський, головний бухгалтер ЧАО "Банг - Бансомер" Валерій Дегтяренко, фельдшер храму пані Ольга, президент державної корпорації "Укрбуд" Максим Микитась, прихожанин Михайло Коваленко, відомий співак Петя Чорний. Навіть р. Б. Олександр, якого знають всі прихожани Деміївського храму, як людину, котра завжди бажає Ангела Охоронця біля воріт церкви, заробляючи на прожиття милостинею, не залишився осторонь від загального святкового настрою і привітав улюблену церкву.
Знайшли відображення в "Голосі" також "структурні підрозділи" Свято-Вознесенського храму, що на Деміївці. Зокрема, в замітці про церковну бібліотеку дізнаємося про кількість книг, що в ній зберігаються, необхідності ремонту приміщення, а також про її завідуючу - Іванову Олену. До речі, пані Олену можна часто побачити в храмі з фотоапаратом, котра фіксує на флеш-карту "цифровика" святкові богослужіння або урочисті події, що відбуваються в церковній обителі Деміївки (які в той же день можна побачити на веб сторінці храму), зберігаючи для майбутніх поколінь визначні моменти з історії церкви. Тобто, це людина не лише завідувач бібліотеки, а ще й своєрідний "фотолітописець" нашого приходу.
Окремо кореспондент Кирило Павлов зупиняється на ще одному інформаційному джерелі з церковного життя на Деміївці - Інтернет сторінки Свято-Вознесенського храму. Автор переконливо доводить про необхідність залучатися Церкві до донесення інформації через "світову павутину", ділиться інформативним насиченням сайту, закликає всіх до співпраці, а також з теплотою відгукується про головного ідеолога такого творіння, як demievka.kiev.ua, людину надзвичайно працьовиту і віддану своїй справі - адміністратора сторінки Олександра Іванова. Я особисто не фахівець в особливостях створення і просування сайтів, вебдизайнах і все таке, однак для мене он лайн сторінка нашого храму, це без перебільшення еталон інформативності. Приваблює зовнішній вигляд, простота в користуванні, посилання на інші православні сайти, велика кількість фото і відео матеріалів, а головне - оперативне оновлення інформації. Ну де ще швидко можна дізнатися розклад богослужінь, біографію духовенства, задати питання священику і отримати на неї відповідь не виходячи з дому?! Тому особисто від себе, а також візьму сміливість і від інших Інтернет відвідувачів сторінки, хочу подякувати всім, хто причетний до створення сайту, його сьогоднішнього успішного функціонування, а особливо пана Олександра, який душею вболіває за своє дітище, жертвуючи на нього свій вільний час, за надзвичайно цікавий і дуже потрібний он лайн ресурс.
Враженнями від своєї роботи на сторінках журналу діляться також ті люди, без активної діяльності яких було неможливо уявити богослужіння в церкві. Мова йде про дирежера верхнього хору Ганну Вовченко і регента кліросу Олену Ольшанникову. Пані Ганна згадала про формування колективу та в ювілей храму всіх привітала, побажала всім Божої допомоги і многая літа. Характеристику персональному складу кліросу надала пані Олена, зауваживши його династійність та насичення молоддю. І справді, слухаючи багатоголосий розспів верхнього хору і кліросу нашого храму, забуваєш про все на світі, настільки мелодійно, душевно та проникливо возносяться молитви до Бога.
Важко було б уявити перший номер часопису без ще однієї дуже важливої складової Свято-Вознесенського храму. Мова йде про недільну школу, де молодше покоління прихожан додатково отримує освіту православного спрямування. Що означає бути педагогом недільної школи, донесла до відома одна з вчительок Хавченко Олена. Своїми враженнями від навчання в школі, а також ролі Церкви у своєму життя поділилася юна прихожанка Дарина Свиридова. Цікаво, що крім предметів, в школі дітей привчають до мистецтва. Одним з його різновидів, який практикують в освітній програмі недільної школи є гончарство. Професійні майстри виробів з глини фахово навчать всієї технології творити справжні шедеври. Від цього заняття, як свідчить видання, крім підростаючого покоління, справжнє задоволення отримують також і дорослі. І хоча моєму синові пішов всього лише восьмий місяць, однак ми з дружиною, якщо буде на те воля Божа, дуже хотіли б, щоб крім основної школи недільні заняття він проводив у цьому освітньому закладі при храмі.
Православні сімейні цінності представлені в журналі публікацією "Простое непростое счастье", де автор намагається спростувати загальноприйняті причини, через які люди не хочуть сформувати сім'ю, ролі родини в Православ'ї та дітей в православній сім'ї. З цікавістю дізнаємося про наявність в церкві Клубу багатодітних сімей. І це стосується не лише Свято-Вознесенського храму, що на Деміївці, а й усього Голосіївського благочиння, де при приходах створюються подібні організації. Заслуговує на увагу висновок, до якого приходить автор даної статті, і з яким, власне кажучи, важко не погодитися, що православна сім'я - це багатодітна, дружна та щаслива родина.
Будучи часописом всього Голосіївського благочиння, журнал містить інформацію про інші храми. В першому номері видання, редколегія поки-що обмежилася показом фотографій церков та монастирів, що входять до складу благочиння. Зокрема, представлені світлини храмів Різдва Пресвятої Богородиці, дванадцяти апостолів і каплички великомученика Георгія Побідоносця (при МАУП), святого князя Володимира і преподобної Єфросинії Полоцької, преподобного Феофіла Китаєвського, Єрусалимської ікони Божої Матері, ікони Божої Матері "Економісса", трьох святителів, Воздвиження Христа Господнього, Богоявлення, Різдва Христового, Спасо-Преображенського собору, Введенського храму та Володимирського духовно-просвітнього центру. В подальшому, редакційний та авторський склад часопису обіцяє детально ознайомити нас про життя кожного храму.
Не секрет, що духовенство Свято-Вознесенського храму в просвітницьких цілях тісно співпрацює з школами, дитячими садочками, лікарнями, військовими частинами, підрозділами МВС та МНС, про що у вище зазначеній публікації згадував О. Яровий. Зокрема, один з кліриків храму, протоієрей отець Василь Стецяк є старшим священиком Київського гарнізону. Тому очевидно, що перший номер журналу не був би настільки інформативно цілісним у висвітленні діяльності благочиння, якби не торкнувся цього питання. І зовсім не випадково об'єктом для публікації став спецпідрозділ МВС України "Беркут", з яким благочинного Голосіївського району отця Павла давно вже склалися тісні і дружні відносини.
Цих кремезної статури хлопців в малиновому береті, сірому камуфляжі із шевроном з зображенням орла на фоні жовто-голубого прапора і написами "Беркут" та "Team Special" на рукаві, часто можемо побачити на мітингах, стадіонах, або просто на патрулюванні, які стоять на сторожі правопорядку, несучи мир і спокій в кожен дім. Але як же ці хлопці підковані духовно, що на душі в цих людей у формі?! На ці та інші запитання в статті "Сильные духом, духовные в силе" люб'язно погодився відповісти керівник київського "Беркуту" В. В. Александров. Володимир Володимирович відповідаючи на запитання кореспондента Кирила Павлова, повідав читачам, що складні ситуації, з якими часто стикаються його підлеглі, у законному руслі можливо вирішити тільки з вірою в Бога, подякував за молитовну підтримку духовенству Свято-Вознесенського храму, наголосив на активному відвідуванні каплички, яка знаходиться на території спецпідрозділу, бійцями під час недільних богослужінь або в інші святкові дні, надав інформацію про складність роботи в такій структурі, як "Беркут". Не оминув стороною пан Володимир і свій життєвий шлях, зі скромністю розповів про власну допомогу дитячому будинку для дітей зі слабким зором, привітав всіх (особливо молодих людей) зі Святом Вознесіння Христового.
Без сліз на очах неможливо читати історію з повсякдення про таємницю одного кота, вміщену на сторінках журналу. Оповідаючи про життя одного з бездомних котів, який жив на смітнику харчуючись одними відходами, маючи жахливий вигляд від якого цуралися всі перехожі, автор звернув увагу на те, що тварина в той же час випромінювала ласку та любов, якої в наш час дуже обмаль. Навіть помираючи від собачих укусів, цей кіт залишався вірним своїм "принципам". Нарис покликаний пробудити таку ж любов і ласку у людей до "братів наших менших", яких ми часто бачимо на смітниках в пошуках харчів, задуматися про їхню долю. Інколи за повсякденними турботами, ми не помічаємо навіть людей, які живуть подібним життям. Приємно бачити, що і наш храм не залишається осторонь нещасть і поневірянь знедолених людей, допомагає прохарчуватися, духовно підтримує, не залишає напризволяще.
Завершують перший номер часопису "Голос" спогади одного з прихожан Свято-Вознесенського храму про його власний шлях до Господа. Щоб пізнати Бога, цьому чоловікові довелося відчути земні "митарства": втрату роботи, байдужість власних дітей, відсторонення дружини, зловживання алкоголем. І лише чутлива розмова зі священиком допомогла стати людині на "путь істинний". Як вірно підмітив хтось із редколегії, у кожного з нас свій шлях до Бога і кожен повинен пройти його індивідуально.
Часопис "Голос" належить до категорії тих видань, які не лише збагачені цікавою і корисною інформацією, а й, як то кажуть, приємно просто в руках потримати. Глянцевий папір, який не так просто розірвати або пом'яти, та велика кількість фотоматеріалів і ілюстрацій, роблять журнал із зовні ще більше привабливим. Видання двомовне, публікації в "Голосі" представлені українською та російською мовами. Очевидно, хтось з маститих редакторів, якщо прискіпливо "під мікроскоп" вдивлятиметься, можливо знайде в технічному оформленні видання якійсь помилки чи недоліки, але панове скептики, не помиляється тільки той, хто нічого не робить і по першому номеру не варто строго судити.
На останок хотілося б побажати редколегії Божої допомоги у всіх їхніх починаннях, нових творчих ідей і звершень, звичайно, віднайти ще більше цікавих і повчальних матеріалів. Окремо, бажаю благочинному Голосіївського благочиння, настоятелю Свято-Вознесенського храму, що на Деміївці, протоієрею отцю Павлу, який дуже хвилюється за подальшу долю журналу, Божого благословення, здійснення всіх його задумів і ідей, здоров'я та терпіння. З Божої ласки добудується капличка в ім'я Божої Матері "Спорительниця хлібів", за сприяння Всевишнього буде тиражуватися журнал. Знаю і вірю, що наш "Голос" ще продзвенить, пролунає і загримить не тільки серед українських православних видань, а й ближнього та далекого зарубіжжя.
Прихожанин Свято-Вознесенського храму, що на Деміївці,
кандидат історичних наук Іван Синяк