Творчество прихожан нашего храма
Олександр Яровий
Так склалося, що я постійно пишу й читаю. Це не значить, що я не вмію чи не хочу робити чогось іншого. Я можу садити й копати картоплю, майструвати щось нехитре, рубати й пиляти ліс, смажити шашлик (не у піст згадуючи); доводилося навіть класти кустарний саморобний бетон у радянському студентському будзагоні на Смоленщині, асфальт на Брянщині, консервувати овочі на комбінаті в братній Болгарії… Але в силу своєї професії, чи точніше - вибору, а ще точніше, мабуть, біографічної приреченості - фаху філолога - майже чотири десятиліття я займаюся переважно тим, що читаю й пишу.
Читаю про життя, пишу про життя…
Читання стало не тільки потребою, але й професійною звичкою, благословенням і майже прокляттям… Я читав твори геніїв і жахливу дряпанину графоманів, читав класиків і сучасників, авторів - українців, росіян, греків, сербів, американців, євреїв, німців, французів, японців, китайців… Читав романтиків і сентименталістів, соцреалістів і постмодерністів… Читав книги, які були на межі молитви, і такі "шедеври", від яких будь-яка православна бабуся насамперед мерщій перехрестилася б, лише уздрівши першу фразу. Читав учнівські та студентські твори й реферати, читав поезію і прозу, літературні журнали й бездушні рекламні тексти, минущу публіцистику і Книги, які записані пророками по Голосу з небесних верховин…
Для чого цей вступ?
Не для того, щоб похвалитися, який я вчений. Бо більшу частину із злободенно-необхідного для читання я благополучно забуваю. Отак воно, як ступені ракети: відпрацювало - відпало. Прожив день - відбув функції, і відпрацьоване відлетіло, анігілювалося, зникло…
А кажу це я для того, щоби запевнити: у всьому тому морі прочитаного за дотеперішнє життя (паперового, електронного й почутого усно), - мало що хвилювало мене так, мало що так зачіпало за живе, за саму тканину, "текстуру" серця (й не тільки серед звичайних літературних обширів, а навіть у самій Книзі книг, у Біблії!) - як один рядок із Євангелія від Луки в описі початку Страстей Христових. Я щиро кажу. Це 22 глава, 61 вірш: "І Господь обернувся і подививсь на Петра…" (в українському перекладі).
Ми пам'ятаємо, після чого це було. Коли, по прореченому Спасителем, не встиг і півень проспівати один раз, як первоверховний апостол, який був готовий за свого Вчителя і Господа перейти моря, ріки, гори і всю землю, ладен був піти в тюрму, на муки й на саму смерть, - відрікся Іісуса. За рішенням неіз'яснимої премудрості Божої, йому було попущено на хвилину впасти в біду малодушності й відректися… Перед ким? - перед грубими язичниками та перед нікчемною рабинею. Думаю, що то була рабиня не стільки за соціальним станом, як за своїми духовними параметрами… (Втім, хто з людей знає, як склалися долі євангельських іменитих і безіменних персонажів у Вічності? Це теж питання, яке відкриється тільки десь, колись, - коли зустрінемося із Творцем, віримо, що в Вічності блаженній, по Його милості…)
Отже, Петро відрікся.
Ми знаємо із житійної літератури, що святий апостол каявся в цьому гріху все подальше земне існування, хоч Господь простив його по Воскресінні (а невидимо, "не вголос" - мабуть, відразу); що безупинний бурхливий плач-ридання лишив на його лиці глибокі борозни - майже до крові Петрові щоки були роз'їдені солоністю сліз. Все своє життя, чуючи крик півня, він гірко плакав, згадуючи ту страшну передсмертну ніч Спасителя, коли навіть найближчим учням здалося, що разом з Ним помирає, гине весь світ, всі надії; рушиться сам час, зникають минуле, сучасне і майбутнє; що гинуть всесвіт і людство… І, як відомо, апостол Петро попросив і розіп'яти його вниз головою, вважаючи себе недостойним навіть страшну смерть на хресті прийняти так, як прийняв її Вчитель. Проте саме на цьому камені покаяння, скелі-Петрові, Господь утвердив Свою Церкву, яку, як ми знаємо, до кінця історії не здолають "врата ада"…
І коли Господь подивився на Петра, що несподівано для самого себе відрікся від Учителя, що робив далі апостол? "И изшед вон, плакася горько…" - якщо за старослов'янським текстом…
Все сказане в Євангелії торкається всього на світі. Кожне євангельське слово само по собі - окремий світ, воно проходить крізь кожного з нас: "широка заповедь Господня зело…". Сприйняття Євангелія тільки тоді результативне, коли воно особистісне, коли відчуваєш: це Євангеліє написано тільки для тебе, саме для тебе.
І тому, повторю, із ранньої юності мене обпікає цей рядок.
Не просто своєю трагіко-величною силою, перед якою блякнуть томи найгеніальніших поезій.
А ще й тому, що я сам відчував часто на собі цей добрий, кроткий і всепрощаючий погляд… Ні не погляд, а саме "взор" Спасителя Іісуса Христа.
Всі ми не безгрішні. І багато було в мене помилок… І не раз я оступався, робив тяжкі гріхи, тобто чимось зраджував Христа. Не сміючи порівнюватися із великим апостолом у доброчинності, в силі віри та горінні духу, я все ж у кожний такий момент дорівнювався йому в малодушності і ганебному відреченні.
І чи маємо право так казати? О, якби дав нам Господь Петрову силу покаяння, а не смертельний розпач Іуди - тоді ми врятовані!
Обпікає розуміння того, що Іісус не відвернувся від грішника, зрадника. Набагато болячіше, коли тебе зрікаються близькі люди, в кому ти несподівано розчаровуєшся… Цей вчинок учня Господь знав наперед, по Своєму прозорливому Божеству. Але яка велика була Його скорбота по людській природі?!Але - не відвернувся, а повернувся. І подививсь.
І часто бувало в моєму житті, що після вчиненого гріха, коли я вважав себе наймерзеннішою людиною, чи взагалі однією із наймерзенніших істот на світі, Господь раптом дарував мені замість муки іудиного розпачу якийсь свій добрий дарунок: чи у вигляді несподіваної приємної події, якої я аж ніяк не заслуговував, чи зустрічі з хорошою людиною, чи якогось іншого позитивного життєвого повороту… Чи просто певного почуття, рятівної думки, які дарували сили жити заново.
Отак Господь повертався до мене. А я повертався до Нього.
О, незрозумілі, незбагненні і понаднебесні глибини Божого милосердя! "Накажи мя благостию Твоею…", - згадується. І тоді мене розпікав ще більший сором, що я своїм гріхом зрадив такого доброго, всепрощаючого мого Господа і Вчителя. Я був негідний, недостойний цього. Але Господь, повернувшись до мене, дивився мені в душу. Я не бачив цього, як Петро при вогнищі в ту жахливу ніч, але я це відчував.
Ми всі так чи інакше, час від часу, інколи по кілька разів на день (я вже не кажу про ціле життя…) зрікаємося Бога, як учень Петро в ту чорну годину, коли була попущена влада тьми.
Але добрий погляд - "взор" - Господа, який пронизує безмежні віки й нескінченні земні версти, - продовжує кликати нас крізь темряву до Воскресіння, пам'ятати про святу променисту Вічність, яка принесе звільнення і радість…
Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук,
член Національної Спілки письменників України
07 квітня 2013 року
На Благовіщення
Київ