День за днем, дорогі браття і сестри ми наближаємось до Великого посту. Церква, як любляча мати, знову намагається нам допомогти підготуватися до цього важливого духовного періоду, який чекає нас попереду. Минулої неділі на богослужінні ми згадували про дві євангельські постаті, одна з яких у пихатості серця вихвалялася перед Богом своїми чеснотами - фарисей, а друга - митар, усвідомивши свій духовний стан, стояла здалеку і оплакувала прожите у беззаконні життя.
А в цю неділю, яка ще іменується Неділею про блудного сина, ми знову слідкуємо за життям двох чоловіків. Цього разу перед нашими очима з'являються сини одного заможного батька, які по-різному оцінюють своє життя в отчому домі. Молодший вирішує залишити отця - йому набридло весь час підкоряти свою волю наказам старшого та виконувати його волю. Він хоче отримати все й одразу - бути як батько, почуватися вільним, керувати маєтком по своїй волі. З цими думками, забравши свою спадщину, хлопець відходить у чужину. Натомість старший син залишається при домі батька.
У цих синах ми можемо чітко впізнати самих себе, однак центром нинішньої євангельської розповіді є не вони, а добрий, милосердний, люблячий батько, який стоїть на порозі свого дому і чекає повернення того, хто його зрікся. Іншими словами, центром притчі Христової є Отець Небесний, Якому не байдужа доля жодного грішника - Він любить усіх незбагненною жертвенною любов'ю.
Що ж ми можемо сказати про цю євангельську розповідь?
Про подібного юнака розповідає нам духовний старець - Паїсій Святогорець. Якось, сидячи у своїй келії (на горі Афон), він почув, що хтось стукає у двері. Коли отець Паісій виглянув через вікно, то просто вжахнувся - гостя майже не було видно від кількості злих духів, які обсіли нещасного. Пізніше, при детальній розмові, стало зрозуміло, що причиною цієї одержимості була подорож у язичницький Тибет, де чоловік мав змогу від самих індуських жерців пересвідчитися в "істинності" їхньої релігії та перейнятися душезгубними ідеями. Ця людина, відмовившись від Батька (Христа), попав у руки розбійникам (піднебесним духам злоби). Отцю Паисію прийшлось докласти немало зусиль, щоб повернути цю молоду людину до правдивого духовного життя.
Людина, котра починає загравати із дияволом, котра пристає на діалог з демонічним світом, більше не може перебувати у домі Отця - у храмі. Вона цурається Його дуже швидко, після чого настає духовне спустошення. Все починається від маленького, а саме - з відмови вечеряти на Божественній Трапезі у домі Отця. Приходить переконання, що можна причащатися лише раз у рік. Грішник кричить Богові: "Не хочу я більше торкатися Твоєї їжі - від сьогодні мене годує світ!" А чим годує? - дешевою музикою, пустими телесеріалами, оголеними тілами із кольорових обкладинок журналів, алкоголем, мстивістю, наркотиками, тютюном і т.д. Насправді ж духовний голод відтепер задовольняє не світ, а його князь - сатана, заповнюючи наше серце мерзотою і запустінням. І, чим більше людина ковтає цю отруту, тим менше їй хочеться до Батька (Бога) та перебувати у Його присутності (у храмі Божому).
Отож, людина, яка заради нечестя покидає рай, залишає дім - Церкву Христову, забравши із собою спадок. Що це за така спадщина? Це ті дари Божі, якими Господь у Своїй любові наділив кожного: здоров'я, сила, здатність мислити, краса тілесна, тощо... Маючи все це, людина вирішує жити по своїй волі - відмовляється від Батька, відмовляється від Небесного Отця. Яка ж реакція Бога на цей вибір? Він поважає людську свободу. На те Він і дав людині розум і свобідну волю, щоб вона могла сама обирати собі життєвий шлях.
Бачимо, що саме цим правом і скористався молодший син батька. Ось він іде дорогою, дім отця стає все дальше і дальше, а його прощальний голос - все тихший і тихший. Сонце залишається десь у далекому минулому. Його провадить досвідчений, скажімо так, екскурсовод - диявол, який, щоб непомітною була ця поступова темрява, заговорює зуби, показує усі принади світу, пропонує розтратити усю спадщину на його розваги. І молодий чоловік знову пристає на ці пропозиції. А в цей час - десь далеко-далеко, вдивляючись у даль, стояв на порозі свого маєтку добрий батько, витираючи зі своїх очей сльози.
Людина є дуже дивною істотою. Їй дуже легко забути усе добро, яке в її житті дарував Господь. Сьогодні вона ще вдячна, а завтра вимагає чогось більшого, нарікаючи на Творця, а потім, пристає на сторону диявола і вже йде разом з ним. Коли ж від його присутності їй стає вкрай погано, людина забиває останній цвях у свою духовну домовину - починає звинувачувати ближніх, нібито у всьому винуваті вони, позаздривши щастю, або ж звинувачує Бога, мовляв, це Він такий поганий і карає за прогріхи, які я вчинив. Людина навіть і не здогадується, що сама собі наробила біди, живучи далеко поза домом Отця. Диявол тішиться, тому що покаяння, як не було, так і немає. Приходить остаточна пустота, невдоволення всім, внутрішня спустошеність та повний відчай.
Однак, попавши у духовну халепу, чоловік із притчі Христової, робить великий подвиг. Зрозумівши свій жалюгідний стан, він починає рухатись назад, пам'ятаючи про те, що навіть найменший слуга у домі його батька має вдосталь їжі і почувається щасливим. Незважаючи на далеку відстань та ослаблений голодом організм, він зважується йти. Дорога дуже важка, так як вона веде вгору. Котитись вниз було значно легше - це безперечно. Однак, його у цій дорозі підтримує молитва - покаянне звернення, яке він повторяє раз у раз: "Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! Я недостойний більше зватися твоїм сином" (Лк.15:18-19). І з тими словами він добирається вершини і зустрічає батька, який за цей довгий час розлуки зовсім не змінився - як і тоді, він готовий віддати все, щоб його діти були щасливі і з батьківською любовю зустрічає свого заблудшого сина.
Дорогі браття і сестри! Життя блудних синiв i дочок не завжди закiнчується так щасливо, як у сьгоднішній притчi. Нерiдко ми бачимо зовсiм iнший кiнець - повну загибель i нерозкаянiсть.
Не будемо забувати, що Бог створив нас не для загибелi, i Син Божий прийшов у свiт, щоб спасти грiшникiв, серед яких є i ми з вами. Нiхто не повинен впадати у вiдчай, бо, доки живе людина на свiтi, залишається надiя на спасiння. Отець Небесний завжди готовий прийняти у Свої обiйми грiшну людину, яка визнає свої грiхи i кається в них. Чи не великою грiшницею була преподобна Марiя Єгипетська, але щиросерде покаяння i подвиг благочинний пiднесли її до рiвноангельської чистоти.
Почнімо нарешті любити Бога за те, що Він є, за те, що так близько стоїть біля нас і зігріває Своєю присутністю. Подякуймо Йому всім серцем і душею за дар спільної молитви, а також за те, що скоро нас чекає духовна весна, де ми зможемо, подолавши хоча б деякі свої гріховні звички, зустрітись із Христом, Який чекатиме нас на порозі порожнього гробу у Своєму Світлому Воскресінні. Амінь.
Иерей Василий. Проповедь в Неделю о блудном сыне. Свято-Вознесенский храм, что на Демиевке, 12 февраля 2012 г.