У своєму земному житті Господь наш Христос під час своєї проповіді часто користувався притчами, аби в доступній та живій формі донести нам істину. Однією з таких історій була притча про митаря та фарисея, записана святим євангелістом Лукою (18:10-14). Вона досить проста, як простою є вічна мудрість та все досконале.
До храму зайшли помолитися дві людини. Один із них був фарисеєм (ревнителем Закону Божого), інший - митарем (збирачем податків). І у своїх молитвах до Бога кожен промовляв різне: фарисей дякував Богові за свою праведність, відсутність гріхів та благочестиве життя, митар же не підводив очей до неба та просив прощення за все, що він робив у своєму житті.
Хто ж з них, вийшовши з Храму, був оправданий перед Всевишнім?
Христос каже - митар.
Як це не парадоксально, для наших уявлень про цінності світу цього, але митар був чесніший перед Богом, бо розумів свою нікчемну та гріховну сутність. Фарисей же у власному себелюбстві вважав себе більш праведним, ніж усілякі розбійники, злодії та митарі. Але тільки у власних очах, а не в очах Бога. Адже Бог дивиться на серце людини, а не на обличчя. Людина перед Всевишнім визначається не за зовнішньою ознакою, а за її внутрішньою суттю.
Приклад фарисея свідчить про те, що зовнішньо людина може бути порядною, законослухняною, а всередині - гнилою і для Царства Божого непридатною. Тому фарисейство осуджується, як аморальне явище. Фарисей ззовні - праведник, а всередині, тобто в душі, - грішник. Ось чому нам неприємно спілкуватися з такими людьми. Ми душею відчуваємо, що маємо справу з фальшю та лукавством.
Митар нам більше до вподоби. І Господь не судив його, а навіть виправдав. Чому це так? Не треба забувати, що митар був грішником. Люди не любили митарів, навіть ненавиділи їх. Митар любий нам і Господу не тому, що він грішник, а тому, що усвідомив та осудив свої гріхи і смирив себе. Митар став близьким Господу Ісусу Христу не за гріх, а за смирення. Апостол говорить: "Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать" (Лк.4:6). Наше серце теж любить смиренних і цурається людей гордих, зарозумілих. Ми відчуваємо людську теплоту від митаревої молитви: "Боже, будь милостивий до мене, грішного". Грішники, які каються у своїх гріхах, викликають у нас співчуття і симпатію. Чому? Тому що добро, яким є смирення, завжди викликає до себе любов.
Тому нам корисно, як митар, пам'ятати про нашу гріховність, про наші духовні падіння та про те, що ми нічого не маємо, чим би могли хвалитися, хіба що, як каже Святий Апостол Павло, - нашими гріхами. Як твердить священик Олександр Мень, людина, котра зовнішньо сповнює заповіді, а в серці зберігає пиху, гординю і злість, однаково стоїть від Бога далеко. У Бога неможливо відкупитися ні постами, ні пожертвами, тому що псалом говорить, що жертва Богові - дух сокрушений, тобто сум з причини власних гріхів. Серцем сокрушеним та смиренним ти не погордуєш, Боже! Не відкинеш його. Господь глядить на серце людини, тому таким гідним було каяття митаря, який був оправданий перед Богом за усвідомлення своєї грішності та сердечне розкаяння.
Стараймося не перераховувати й не вихвалювати перед Богом і людьми наші добрі діла, Господь їх знає, а принесімо Йому наше серце, відкрите на Його безмежне милосердя. Докладаймо зусиль, щоб наблизитися до Його безмежної величі, сили та безконечної любові. Святі Отці дуже часто застерігали від самозадоволення та високої самооцінки, оскільки таке наше судження може виявитися помилковим і неправильним. "Бог має багато людей, котрих не має Церква (не всі люди доброї волі належать до Церкви). Церква має багато таких, котрих не має Бог (тому що можна перебувати в цій інституції, але не мати Божого життя, не належати до Бога)", - зазначає Святий Августин.
Так дорогі браття і сестри, і Господь з двох людей вибере не того, хто виглядає праведним, але того, хто таким є. Виходячи з храму митар був оправданий не за свою праведність, але за смирення, покору та покаяння. Преподобний Ісаак Сирійський говорить: "Якщо хочеш знайти шлях до неба, то пошукай його перш за все у собі".
Один старець, пояснюючи сьогоднішню притчу говорить. Звернулись до мене одного разу дві жінки. Одна з них у розмові сказала, що має тяжкий гріх, а друга - визнала свої повсякденні гріхи. Тій, що мала тяжкий гріх старець наказав принести великий камінь, а другій цілу сумку з малими каміннями. Після того як їх принесли старець наказав віднести їх на місце. Та, що мала великий камінь без проблем віднесла на те місце де його взяла, а та що назбирала їх цілу торбу не знала де їх має покласти. Подібне ми дуже часто чуємо під час сповіді. Людина, яка кається з тяжкого гріха справді старається, а люди, які сповідаються, я б точніше виразився оправдують себе, з так званих "щоденних" чи "повсякденних" гріхів за звичай нічого собі не роблять щоб справді виправитись.
Нехай притча про митаря і фарисея навчить нас не боятися бути справжніми розкаяними митарями й уникати думки гордого та самолюбного фарисея.
Притча про митаря і фарисея вчить нас смирення: "Всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться" (Лк.18:14). Амінь!
Иерей Василий. Проповедь в Неделю о мытаре и фарисее. Свято-Вознесенский храм, что на Демиевке, 05 февраля 2012 г.