Олександрові Яровому, як і небагатьом йому подібним, нині особливо нелегко і не просто. Найперше тому, що він – поет справдешній, що талант його органічно народний. Відтак, за сьогоднішнього гармидеру не вельми вправних віршарів, слабенькі голоси котрих посилені до десятків децибел сучасною технікою, ледве чи й почуєш справжню музику слова.
По-друге, Яровому, за його ж морально-етичних приписів, тоскно від того, як легко трубадури вчорашньої радсистеми всуціль її ж і затоптують сьогодні модними черевиками, купленими на гонорар за оспівування вже нинішніх хазяїв. Хто наступний?
По-третє: кар’єрному філологу, достеменному знавцю тонів і обертонів рідного слова, – йому тяжко зносити приниження материнської мови теперішніми малописьменними рядкогонами, котрі компенсують відсутність чистого золота таланту паперовими асигнаціями багатослівної нездарщини, «здобреної» матюччям та блатним арго. І найтривожніше, що все це подається в окупованих ними ж видавництвах, часописах і ярмарках як останнє досягнення рідної словесності, себто за норму. А все це й подібне веде до деградації письменницької іпостасі (як і досі нерозгаданої таїни) – до простого ремісництва. То паче, що відсутність у деяких віршах розділових знаків справжнім поетам слугує художнім прийомом, у бездарів же їх немає просто тому, позаяк не знають, де ті роздільники ставити.
Дехто від згаданого вище зривається на істерику: «все пропало!». Та облишмо поминальні речитативи! Так було щоразу на зламі епох чи за суспільно-політичних змін, коли на поверхню вигулькували середньої руки, але неймовірно меткі віршарі. У певні часи вони зчиняли такий вереск, що декотрі розгублені читачі обивательськи згорблено перешіптувались: а мо’, й справді час посунути класику, даючи дорогу оцим велеречивим і гучним новаторам?
Все це вже було. Загадаймо початок ХХ-го, особливо революційні 20-ті роки, коли такі ж галасуни «скидали з корабля сучасності» тих же Шевченка, Лесю Українку, Пушкіна, одне слово, всю класику і силкувалися починати з нової глави, тобто із себе.
Де вони (а їх цілий легіон!), де вони нині? Їх знають хіба що архівісти та історики літератури. Широкий же читацький загал сном-духом про цих горе-новаторів не відає. Схоже, подібна доля чекає переважну більшість нині бардзо похвальних. Хотів би помилитися, але вже буквально на наших очах чимало новоявлених зірок згасли, потвердивши, що вони просто метеорити чи уламки відпрацьованих супутників. А класика живе собі впродовж сторіч. Дякуючи і народній вибагливій пам’яті, і новочасним їхнім нащадкам Ліні Костенко, Миколі Вінграновському, Леонідові Талалаю, Володимиру Базилевському, Василеві Симоненку, Іванові Драчу, Михайлові Шевченку, Миколі Луківу, - я не обмежую цей достойний ряд і не обминаю молодших, серед котрих є достеменні коштовності. Просто своїх перевесників відаю не з підрядників, тому й апелюю переважно до них.
Надію на неперехідність рідної словесності живить обдарована молодь, що прийшла в літературу вже в кінці ХХ-го століття. Явилися вони в супроводі знову ж таки цілої зграї імітаторів новацій, настільки галасливої, що – повторюся – вроджених талантів ледве чутно. Одначе навіть за шаленої артпідготовки голоси Ігоря Римарука (Царство йому Небесне), Павла Вольвача прориваються до читачів. Серед цих новобранців особливою поставою вирізняється Олександр Яровий.
Як на свої вже за сорок, кількісно він, порівняно з ровесниками, надбав небагато видань. І слава Богу, що не вміє працювати ліктями!
Стосовно ж якості, то Яровий стоїть в ряду тих небагатьох, що визначають профіль сьогоденної поезії, якщо брати по верховинах. Як на мене, переконливим потвердженням сказаного вище є його нова збірка «Небесна твердь» (вірші різних років). Зрозуміло ж, що це вибране. У заспівному вірші поет одразу виставляє собі рівень піднебесної височини:
Зима жахає, а мені не жаско.
І щасливіший я від багатьох.
Поезія, свята моя ромашко,
Від тебе вище – тільки вічний Бог.
(«Перо»)
Вклонившись другій після Бога іпостасі – Поезії – Олександр Яровий уже впродовж років потверджує, що він її гідний вірник. Видатний земляк поета Юрій Мушкетик з притаманною йому чулістю визначив: «І головне тут, що поетові тривога та страхи не вигадані, це не поетичний прийом, а органічне почування людини з розпанаханим серцем, людини, яка втекла з каторги, а тепер живе в розпроданому місті, серед руїн, обману, брехні, в світі, де сусідять «хартії свободи із матюками на стіні»». Олександр Яровий на одміну від багатьох перекинчиків не зрадив і не заплював всуціль вчорашнє. Хоча і не пієтизує його теж всуціль, не оминаючи непростимих гріхів, а проте й не побиваючи те чисте, яке й досі нам освітлює душу. А саме: козацька вірність у побратимстві, повага до батька-матері, колективізм, себто відчуття надійного плеча в радості й горі ближнього і дальнього, подільчивість, шанобу до жінки як образу земної Богородиці.
На преглибокий сум, нинішній стан суспільства дозволив почутись на силі агресивній меншості доляристів, зрослій на краденому, і обслуговуючій їх продажній пресі – котра цей розгул грабежу надбаного людською працею намагається обумовити як поступ від «тоталітаризму» до вищого ступеня – вільного ринку. І тут уже ні до одвічних, ні ще недавніх моральних приписів. Тут продається все.
Ми посковзнулись на крутім карнизі –
Не довершивши дім… Урвавши спів.
Цей час – не наш.
Тому на власній тризні
І п’єм вино із власних черепів.
(«Ще поживем…»)
Так жорстоко, безкомпромісно, не шкодуючи й себе самого, автор рецензує: «цей час – не наш». Обороняючи світлі осоння минулого, він проте не ридає над вадами його й усіма гріхами. А – що особливо потрібне сьогодні, – дає позитивну програму на грядуще.
Іти! – грудьми через дими й громи,
Не знаючи ні шляху, ні паролю.
Й на обширах монаршої пітьми
Виходити на ранок…
Як на волю…
(«Тебе я, друже, кличу неспроста…»)
Коли до цієї максими та нещадності в побиванні відступництва долучити незнищенну віру в грядуще, вірші про найсвятіше – матір і Отчину, грайливі переплески поезій «все про кохання, все про любов» – і все це на вищому рівні, з тонким відчуттям внутрішньої музики рідного слова, – ото й буде шкіц до портрета Олександра Ярового. Якщо він ще й зуміє від справжніх перлин одсіяти хоч і вправні, але не обов’язкові поруч з коштовностями вірші – вийде не просто збірка, а книга поезій, яка засвідчить, що «не вмирає душа наша».
Та прийде поет – як осколок від грому,
Очистить з очей ошуканську оскому,
Дістане з непам’яті ліру знайому –
Як лук!
(І лугом Дніпровим покотиться гук).
Україна чекає і заклинає: «Поете від зерна і грому, явись». Не будемо гадати: він іде чи вже прийшов? Час покаже. Але вже сьогодні Яровий подає Україні знак: гряде!
Борис ОЛІЙНИК