14.01.2014
12 января, после Божественной Литургии хор Воскресной школы исполнил Рождественские колядки. Прекрасное детское пение вызвало живой интерес и внимание прихожан, многие были растроганы до слез. После импровизированного концерта детям были вручены подарки. Корни славления Христа в народных песнопениях уходят в глубокую древность. О том, как все начиналось, какие народные традиции и обряды существуют, как боролись с колядками в советское время можно прочитать в четвертом номере журнала "Голос" в статье "Благословите колядовать"
Колядувати починають не в усіх місцевостях України одночасно: на Покутті діти ідуть колядувати вже на Святий Вечір; на колишній Гетьманщині, в Слобідській Україні та в Гуцульщині – на перший день Різдва Христового, після того, як у церкві закінчиться богослужіння. На Західному Поділлі йдуть колядувати на другий день свята вранці. У різних місцевостях колядування мало свої відмінності. На Східній Україні переважали обходи із різдвяною зіркою, на Західній – із ляльковим або живим вертепом.
У Церкві склалася традиція, за якою колядки на Різдво після закінчення Святої літургії виконувалися всією громадою у храмі під керіництвом диякона або регента і лише потім розпочинався обхід дворів. Колядують діти, дорослі парубки та дівчата, а в Галичині інколи колядують і ґазди. Але по всій Україні першими йдуть колядувати діти. Діти збиралися ватагами залежно від віку. Малі хлоп’ята співали під вікнами у сусідів. Дитяче колядування мало спрощену форму – в основному це прохання винагороди. Гуртувалися колядники за територіальним принципом – по окремих вулицях або кутках. Старші діти, яким вже виповнилося років по дванадцять, обходили майже ціле село.
Парубоцька ватага колядників складалася з п’яти осіб: береза (ватажок), звіздоноша, дзвонар, міхоноша та запасний, який повинен допомагати міхоноші, якщо багато вколядують. Березою (румунське «бреза» означає «замаскований», а болгарське «брезая» - «маска») міг бути тільки той парубок, який знав найбільше колядок і мав неабиякий хист до проведення колядування згідно з двніми місцевими традиціями. Провідник колядників мав спеціальний атрибут «влади» – прикрашений ритуальний посох або дзвіночок. До ватаги часто входили музики й танцюристи. Яскравим атрибутом різдвяних колядників є віфлеємська зірка, з якою вони ходили колядувати. До бокових стінок зірки часто кріпили образок «Народження Христа», а всередину ставили свічку. Подекуди робили так, щоб зірка могла обертатися навколо своєї осі.
Дівчата ходили колядувати ввечері, тому мали при собі ліхтар у формі місяця або зірки. Його прив’язували до великого ціпка та тримали високо над головою, щоб здалеку було видно дівочу ватагу. Дівчата звичайно в хату не заходили, а співали на дворі під вікнами. Їх наділяли цукерками , горіхами, солодощами та грошима. Колядувати ходили і ряжені - вони в ролях розігрували Різдвяне оповідання, а, крім того, й інші християнські сюжети, що користуються незмінним успіхом у народі. До них, зазвичай, входили Коза, Ірод, Пастухи, Царі тощо, і навіть Смерть. Смерть - це взагалі екстравагантний персонаж. Вночі, як побачиш, то можна перестрах дістати. Всі мають маски і ніколи не впізнаєш, знайомі під ними чи ні. Переходячи від хати до хати зі Звісткою вифлеємських пастирів, ряжені прославляли пришестя у світ Спасителя, Який, органічно поєднавши Старий і Новий Завіти, показав єдиний шлях до справжнього щастя - через любов до своїх ближніх і дальніх, отверз двері примирення, милосердя і співчуття до всіх людей і народів, навіть недоброзичливців і ворогів.
Такі колядники колядували в хаті перед образами, а сьогодні – де вдасться, навіть на порозі, аби дозволили колядувати. А щоб дозволили, береза, коли вся ватага стоїть під вікном, гукає: «Пане господарю, благословіть Христа славити!» А нині питають по-іншому: «Чи можна колядувати?» І коли згоду отримано – по всій хаті лунає дзвінке і гарне: «Нова радість стала, яка не бувала…»… (повний текст у журналі)
